28 квітня - День читання великої поезії

Поезія - це більше, ніж просто рядки та рими. Це спосіб відчути світ глибше, побачити красу в звичайному та знайти слова для того, що важко пояснити. Поезія живе поряд із нами - у спогадах, піснях, уривках, які згадуються в потрібний момент. Вона вміє сказати більше, ніж звичайні слова, торкнутися найтонших струн душі та залишити після себе тишу, напонену змістом і почуттями.

Сьогодні - чудова нагода розгорнути улюблену збірку, перечитати знайомі рядки або ж знайти нових авторів, слова яких відгукнуться саме вам, адже поезія завжди говорить про найважливіше.

Читайте поезію. Повільно, вдумливо. І нехай хоча б один рядок знайде відгук у серці.

Пропонуємо вашій увазі декілька віршів. Вони підібрані рандомно - просто ті, що сподобались працівникам нашого відділу. Маємо надію, що вони сподобаються і вам.

Юрій Андрухович

Танго "Біла троянда"

Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими,

поміж дахами, балконами й вивісками,

в надвечірнім затемненні сніжного міста,

снується танго безпритульне,

вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідника

з допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду.

Акордеон виливає таку арґентинську пристрасть,

аж у серцях перехожих попівен спиняється кров,

і мандрівні папіросниці гостроплечі

чорну фарбу виплакують з тихих очей,

і газетні хлопчиська в картузиках

тупочуть у такт босоногими черевиками,

і нетанучі профілі хутряних пасажирок

напівобертаються з авт і фіакрів,

а меланхолійний добряк поліцейський

відпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака —

перші ніжні поривання

поцілунки і зітхання

і твоя тремтяча рука

І кожен музичний мідяк — це визнання,

це шанс не померти з голоду, стати ґенієм,

перепустка до ювілейного залу,

десь поміж п’ятдесятими й шістдесятими,

де статурне сопрано і тенор з широким ротом

(і коли він його роззявляє —

на люстру летять солов’ї),

де вишивана публіка так достигає оваціями,

ніби чорна хмара гнівним дощем,

де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок,

де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті,

а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти,

і шукаєш у пустці невидимий акордеон,

але профіль тінистий напівобертається в ложі,

щоб тобі посміхнутись прихильно,

щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад,

у прожиті міста, у стемнілий, віддалений рай —

перші неспокійні ночі

перші муки снів дівочі

і найперше слово — кохай

Наче в мушлю сповзав ти по сходах додолу,

обіймаючи акордеон, мов талію прачки,

і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав,

цим невмитим гостям опівнічних прокурених кнайп,

цим укладачам бруку і швачкам,

вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям,

і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча,

все горланили: «Білу троянду-у!»

І за першими тактами більшали очі

недорослих танечниць, що, вену вколовши,

вилітали попарно на світло, немов на поміст,

і здіймалися білі ключиці в поривній задусі…

І тоді в цьому димі, в цих випарах, там,

поміж двадцятими, поміж тридцятими,

так розмито й непевно напівобертається профіль,

і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов —

перші клятви і моління

перші стогони й боління

і таємна перша любов…

Юрій Андрухович

Дует

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.

Між землею і небом – висячі плантації квітів…

У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць

дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.

Між землею і небом ходили поет і блудниця.

Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп’яхами спідниця.

І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,

і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні.

Їх невтолене так і боліло невтоленим –

у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.

Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні

заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,

і довіку ходити удвох по висячій плантації,

де кульбаби горять і наспівані сни повертаються.

Сергій Жадан

Вірш про кота

І ось прийшла старість до старого кота,

оскільки в кота були доволі серйозні літа,

і втратив кіт апетит, почав боятися висоти,

і взагалі – ви ж знаєте, які печальні бувають старі коти.

І тоді прийшли до кота янголи божі, прямо зрання,

знайшли час прийти до кота суботнього дня,

постукали чемно в двері, поскидали взуття,

і говорять йому: давай, коте, розповідай про своє життя.

Розповідай, чим за життя займався ти,

що про тебе потім розкажуть друзі-коти,

що згадають про тебе сусіди, знайомі, сім’я,

чим їм запам’ятається котяча доля твоя?

Ну що? - Говорить кіт. - Переважно я спав.

У мене, звісно, було трішки справ,

але переважно я все ж таки спав,

якщо говорити на чистоту.

Чесно спав, як і належить коту.

Не посадив дерево, не збудував дім.

Не сильно за цим і шкодував, утім.

Знав, що все марнота марнот, що все мине.

Є, щоправда, діти – але це діло таке, наживне.

А так, дорогі мої янголи, я переважно відпочивав,

дрімав, куняв, клював носом, просто десь ночував,

перевертався з боку на бік, зі спини на живіт.

Мабуть, доки я спав, устиг змінитися світ.

Та ні, - відповіли янголи, - якщо чесно – то ні,

світ особливо і не змінився: новини так само сумні,

діти так само веселі, дерева продовжують рости.

Головне, що не змінилися ви – коти.

Спите собі, дрімаєте, вилежуєтесь, мурчите.

Все вже давно минуло, а що не минуло – мине і те.

Будь здоров, коте, спи собі, накрившись хвостом.

Все життя, - сказав янгол, взуваючись, -

все життя мріяв бути котом.

Сергій Жадан

Пливи, рибо, пливи...

Пливи, рибо, пливи –

ось твої острови,

ось твоя трава,

ось твоя стернова:

править твій маршрут,

шиє тобі парашут,

пасе тебе в глибині

при своєму стерні.

Коли зелені зірки

падають в гирло ріки,

тоді твоя стернова

промовляє слова:

це ось – мої сни,

це – рибальські човни,

це – ніч, це – течія,

це – смерть, певно, моя.

Життя – це тиша й сміх.

Його стане на всіх.

Його вистачить всім –

всім коханням моїм.

Тому лети, рибо, лети –

я знаю всі мости,

знаю всі маяки,

роблю все навпаки.

Лише твої слова,

лише таємниці й дива,

лише сповідь і піст

в одному з портових міст.

Кохай, рибо, кохай,

хай безнадійно, хай,

хай без жодних надій –

радій, рибо, радій.

Любов варта всього –

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук,

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

Тарас Шевченко

Якби зустрілися ми знову

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тойді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: "Снилося дурній".

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

Леся Українка

На мотив з Міцкевича

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.

Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,

В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;

Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!

Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється,

Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,

І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається

Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.

Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,

І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…

Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, –

Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні ?..