Стрітення

                                                                  Ворожим на свято біблійного Стрітення.

                                                                   В той день знов, як предки язичники ми,

                                                                   бо хвиля тепла прагне з холодом зіткнення,

                                                                   бо літо поспішно злетить до зими.

                                                                               Не скресли льоди, ще весна не народжена,

                                                                                мороз шурхотить зимове «замерзай»,

        а літа прикмети уже потривожено –

        на дощ і на спеку, на злидні й врожай.

Лише на прикмету одну не спроможемось:

щоб день цей всі стрітення й втрати прорік,

немовби щороку життя своє множимо,

 а не  мінусуємо завжди на рік.

        Немовби у пам’яті карб не означений,

        у пам’яті нашій, а не на воді:

        сумуєм запізно при стрічі із втраченим,

        запізно правдиві в собі ми тоді.

Густий чорнозем оживає освітленням,

коли у зерні зріє порух зела.

А наше – насправді - із мамою стрітення -

тоді, коли мама у вічність пішла.

         Тоді коли вдарила крилами чорними

         забута у буднях блукальних печаль,

          тоді, коли став перед совістю горнами –

           й палив мене рідно синівський мій жаль.

           Просив з півсвідомості в мами пробачення

           за вічну ходу поміж немічних справ,

            за всі мої з нею гіркі непобачення, -

                                                                                   не все їй сказав, не про все розпитав.

                                                                          А як сколихнула світ проща з Карпатами,

                                                                           і хатні пороги спливли як мости, -

                                                                           вже знав, що життя тепер маму благатиме:

                                                                           «За дні всі зі мною без мене - прости!».

                                             А мама мовчала в безмежному спокої,

                                             не зрадила предків закони й табу,

                                             не зрадила думки своєї високої,

                                             що син з нею поруч людиною був.

                        І сором свічею горить. І за звичаєм,

                        що тричі провинам прощення дає,

                        свічею згораю стократно по тричі я

                        за стрітення рідне, за пізнє моє.

                                                                              Стрітення / Вознюк Володимир