Стрітення
Ворожим на свято біблійного Стрітення.
В той день знов, як предки язичники ми,
бо хвиля тепла прагне з холодом зіткнення,
бо літо поспішно злетить до зими.
Не скресли льоди, ще весна не народжена,
мороз шурхотить зимове «замерзай»,
на дощ і на спеку, на злидні й
врожай.
Лише на прикмету одну не спроможемось:
щоб день цей всі стрітення й втрати прорік,
немовби щороку життя своє множимо,
а не мінусуємо завжди на рік.
Немовби у пам’яті карб не означений,
у пам’яті нашій, а не на воді:
сумуєм запізно при стрічі із
втраченим,
запізно правдиві в собі ми
тоді.
Густий чорнозем оживає освітленням,
коли у зерні зріє порух зела.
А наше – насправді - із мамою стрітення -
тоді, коли мама у вічність пішла.
Тоді коли вдарила крилами
чорними
забута у буднях блукальних
печаль,
тоді, коли став перед
совістю горнами –
й палив мене рідно
синівський мій жаль.
Просив з півсвідомості в мами пробачення
за вічну ходу поміж немічних справ,
за всі мої з нею гіркі непобачення, -
не все їй сказав, не про все розпитав.
А як сколихнула світ проща
з Карпатами,
і хатні пороги спливли як
мости, -
вже знав, що життя тепер
маму благатиме:
«За дні всі зі мною без мене - прости!».
А мама мовчала в безмежному спокої,
не зрадила предків закони й табу,
не зрадила думки своєї високої,
що син з нею поруч людиною був.
І сором свічею горить. І за звичаєм,
що тричі провинам прощення
дає,
свічею згораю стократно по
тричі я
за стрітення рідне, за
пізнє моє.
Стрітення / Вознюк Володимир
Немає коментарів:
Дописати коментар